Спочатку, за звичкою, дивляться твої очі, слухають вуха, навіть мозок готується щось аналізувати, готується, готується і… раптом ти потрапляєш ніби у повітряну яму, робиш глибокий вдих і завмираєш… на 2,5 години… коли тебе «викрадають ангели» і показують нову землю… і опам’ятавшись ти просто вголос говориш у простір: сталося! Але для того, щоб докладно розшифрувати оце «сталося», треба було б скласти довжелезний список робіт з сучасного театру, музики, психології, фольклористики, історії України, культурології, антропології і т.д. Тому що цей проект, за моїм відчуттям, філігранно інкрустувався в якийсь неймовірно великий часопросторовий об’єм і культурний контекст – і нарешті запустив у дію потужні сили, які чекали свого проявлення багато століть. Руками і ногами людськими. Через людський голос. Через людську волю і готовність до певного чину. Через синергію мистецтв. Через наш біль і нашу молитву. Через нашу силу і гідність. Через наш український талант. Через нашу любов до життя, попри все. І для мене це не тільки про наше минуле. І навіть не про сьогодення.

Скільки б ідей і тем свідомо не закладалося авторами в художній проект такого масштабу, невідомо, що спрацює, що проявиться як результат живого багатоскладового процесу, що стане образом, відповіддю неба, якщо хочете. Для всіх і кожного окремо.

Сучасна цивілізація, здається, побила всі рекорди одномоментністю численних криз і судомно шукає вакцину проти зомбі-апокаліпсису. І пропонує людині – маску. Сучасна культура через це Дійство пропонує людині – Лик. І не просто лик, а своєрідну енциклопедію чистих почуттів! Я навіть не наважуся їх перераховувати, бо справа не в їх назві, а в якості, чистоті і повноті передачі через людське тіло! І як не згадати тут феномен актора-перформера – будівничого мостів, за Ґротовським. Сучасні психологи зараз так багато говорять про те, що сучасна людина не в контакті зі своїми почуттями, що внутрішній вимір ніби втратив свій об’єм і перетік у зовнішню цифрову віртуальність. Антропологи культури вчергове говорять про нову людину, але як її побачити, відчути, настроїтися на неї в собі? Як часто ми бачимо на обличчі людини чистий пафос замилування, суму, ніжності, мужності, радості, сум’яття, гніву, довіри, любові? Чи здатні ми переживати ці почуття відкрито і благодатно? Так, щоб ця чиста енергія любові в усіх її іпостасях, «душа вогню» була здатна пройти крізь нас, не опаливши, а зміцнивши наші серця і оживити цю землю, цю незвідану поки ще нами давню і нову землю. Тут-і-зараз. Вже. Прикликати в духові всі наші забуті тіні, всі заблукані душі, всіх героїв і праведників, всіх ангелів і геніїв. Вже. Показати, якою красивою може бути людина, якою величною, трепетною і щедрою на почуття її душа. Щоб ми це запам’ятали як внутрішній камертон, прийняли в серце і втілили як наш новий людський код.

В підґрунті цього Дійства, за його, так би мовити, видимими формами, лежить неперервна духовна, аристократична і мистецька традиція, на яку можна спертися радше як на гравітацію землі. Що для вас Україна, - звучить у Дійстві? Щось видиме? Чи, може, й те, що пронизує цю землю як потужна енергія, яку не вхопиш в жодний саркофаг слова? Тільки серце знає, як бути храмом (від хранити) невидимого, але не менш відчутного – акордів музики, що народжується з дихання, відкритого звуку, абсолютного слуху на гармонію. Це традиція серця і традиція передачі мистецької майстерності, яка тільки дивом не була знищена в Україні остаточно. Бо скільки душевної і художньої праці авторів і виконавців проекту, який об’єм музичного, фольклорного і театрального контексту стоїть за цієї соборною роботою Дійства – годі переоцінити!

Хотілося б звернути увагу на один дуже точно вловлений композиційно, майже магічний момент в тканині Дійства. Коли енергетично і естетично був набраний вітальний об’єм, майже дотикальний у художньому відчутті і осмисленні образ нашої української Terra incognita, звучать слова українського історика Валентина Мороза з його «Твердих мелодій»: «Наша хата — корчма, у якій всі, хто хоче, плюють на підлогу, і наша душа — як наша хата». І ніби розривається завіса і все стає таким гранично ясним, ніби це остаточна мить, коли сліпі можуть прозріти, і глухі почути... і стануть можливими для всіх нас Преображення і Воскресіння…

П.С. У своєму щоденнику Лесь Курбас написав слова, які запам’ятовуються, як мантра: Досягнена на підйомі ступінь осяяння не пропаде. Вона навіки наша власність (с).